Доказування: поняття, мета, предмет, зміст, підстави звільнення від доказування

Предыдущая24252627282930313233343536373839Следующая

Доказування - це є діяльність, яка врегульована цивільним процесуальним законодавством і спрямована на з’ясування дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін, встановлення певних обставин шляхом зазначення про докази, їх збором, подання, дослідження та оцінки. Предмет доказування визначений ст. 179 ЦПК і ним є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Для встановлення у судовому засіданні цих фактів, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів. Отже, предметом доказування виступають:

· підстава позову – обставини, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги; всі, які відбулися, і наявні юридичні факти та обставини, що мають значення для справи, причини та наслідки;

· підстави заперечення – обставини, на яких відповідач обґрунтовує свої заперечення;

· інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.

Метою доказування є всебічне і повне з’ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов’язків учасників спірних правовідносин. Зміст доказування як процесуальна діяльність в цивільному процесі включає в себе дві невід’ємних складових:

· З однієї сторони це є діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі, врегульована процесуальним законодавством (процесуальна форма),

· з іншої – пізнавальна (розумова), що відповідає законам логіки.

Підстави звільнення від доказування. За ст. 61 ЦПК не потребують доказування:

· визнані факти – обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі;

· загальновідомі факти – обставини, визнані судом загальновідомими; це факти, які відомі широкому колу осіб, у тому числі і суду, це в основному не дії, а події: закриття Чорнобильської АЕС тощо

· преюдиційні факти –

ð обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, які не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини;

ð вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Тому при розгляді позову про стягнення завданої майнової шкоди, яка випливає з кримінальної справи, суд не має права обговорювати вину відповідача. Але якщо на підтвердження розміру відшкодування збитків, які випливають з кримінальної справи, були подані, крім вироку, й інші докази, то вони включаються у сферу доказової процесуальної діяльності у справі.



· презюмовані факти – справи і факти, які згідно з законом припускаються встановленими, тобто законні презумпції. Правовими презумпціями є правові норми, які встановлюють загальне правило поведінки, від якого у певних умовах може бути здійснений відступ. Суть презюмованого факту полягає у тому, що сторона, на користь якої встановлено таку правову норму (презумпцію) не зобов’язана доводити відповідну обставину. Так, особа, якій завдано шкоду малолітньою особою, не повинна доводити, що шкода повинна бути відшкодована відповідно до ст.1178 ЦК батьками, усиновителями, опікунами чи закладом, який здійснював нагляд за такою особою. Однак, вони, у свою чергу, можуть доводити обставини, які можуть бути підставою для звільнення їх від відповідальності.

Етапи доказування:

· формування предмету доказування, в тому числі посилання на фактичні обставини справи;

· збір та подання доказів. Збирання доказів здійснюється сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, самостійно, шляхом витребування доказів (ст.62, 137, 140, 141 ЦПК), а також судовим дорученням (ст.132 ЦПК). Суддя не може збирати докази, а лише вказати на їх відсутність.

· дослідження доказів – це безпосереднє сприйняття та вивчення доказів. Воно провадиться в судовому засіданні з додержанням принципів усності та безпосередності. Це здійснюється у процесі судового розгляду справи.

· оцінка доказів – це визначення належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності та взаємного зв’язку доказів у їх сукупності. Оцінку доказів провадять тільки ті учасники цивільного процесу, які визнаються суб’єктами доказування. Оцінка осіб, які беруть участь у справі, є рекомендуючою, а оцінка суду - владною. Рекомендуюча оцінка доказів виявляється в процесуальних діях - поясненнях, доводах, міркуваннях і запереченнях осіб, які беруть участь у справі, і сприяє суду всебічно, повно, об’єктивно оцінити всі обставини у справі в їх сукупності. Судовій оцінці можуть підлягати лише ті докази, які безпосередньо були досліджені в судовому засіданні (ст.179 ЦПК), з врахуванням належності фактичних даних і допустимості засобів доказування (ст.ст.58, 59 ЦПК). Оцінка доказів судом виступає підставою для прийняття ним відповідного за змістом акта застосування права, який носить обов’язковий, владний характер, втілений в мотивувальній частині рішення суду (ст.215 ЦПК).


5294732615125017.html
5294745794167007.html
    PR.RU™